Наша весела компанія (Аліша, Яша, Катюша і я) планувала поїдку до Чернівців це минулого року, але випадок змінив наші плани і ми опинилися у Львові. Однак мрії відвідати наш маленький Відень не полишали нас цілий рік і ось нарешті справдилися! Ми купили квитки на потяг Київ-Чернівці і одного травневого дощового дня рушили ним в путь.
Ще в потязі я почала усвідомлювати, що чернівчани – то особливі люди. Вони щиро готові допомогти тобі впоратися із розлитою кавою (а був у нас і такий конфуз у дорозі), однак вночі свої речі краще поховати і не спокушати декого на їх незаконне привласнення. У чернівчан намішано крові різних народів, особливо молдаван, євреїв і румун, яких багато хто по-простому називає циганами. Таке ототожнення не є справедливим, я певна. Однак цигани в чернівецьких потягах таки є і не рідкість.
Прокинувшись вранці, ми з потяга побачили красу річки Прут, яка огинає Чернівці. Саме місто знаходиться на правому березі, а на лівому – передмістя Садгора.
День перший.
Погода виявилася не надто придатною для туристичних прогулянок, і навіть чекаючи на маршрутку до місця розташування нашої зйомної квартири, ми добряче намерзлись. У маршрутці Катько вирішила не витрачати часу дарма і познайомилась із сором’язливим студентом-істориком Михайлом в надії отримати оглядову екскурсію просто з вікна громадського транспорту. Михайло вирішив місцевих цікавинок не видавати і лише ніяково посміхався на наші докучання.
Залишивши на квартирі речі, ми пустилися в подорож містом. Слід зазначити, що завдяки чудовому сайту www.couchsurfing.org ми попередньо знайшли персонального гіда, зустрічі з яким чекали у затишній Літературній кав’ярні.
Якщо вам пощастить, то в цьому милому закладі ви не лише посмакуєте кавою, але й послухаєте піаніста, який приходить час від часу, зазвичай у вечірні години. Сама кав’ярня знаходиться на Центральній площі поряд із Ратушею.
Кілька слів про особливості забудови міста. Чернівці – це місто площ і місто-кеп. Якою б вулицею ви не йшли в історичній частині Чернівців, ви обов’язково вийдете на одну із площ, які названі за принципом «що тут знаходиться, те і дає назву». Є тут Центральна площа, Соборна, Турецька, Театральна, площа Філармонії… Все розташоване досить компактно і загубитися майже нереально - кажу вам як людина із вродженим топографічним кретинізмом. Головне – бути обережним при переході доріг, бо водії в Чернівцях на диво скажені. Загалом же це місто досить тихе, тут не відчувається львівської метушні, хіба що ви потрапите в тротуарний затор на Університетській вулиці в час-пік руху місцевих спудеїв.
Отож повернемося до нашого маршруту. Зустрівшись і познайомившись із каучсерфером Максом, ми рушили гуляти містом. На Театральній площі ми знайшли зірку Іво Бобула та інших місцевих селебріті, на площі Філармонії надибали анонс вечірнього безкоштовного концерту (О, про нього ще згадаємо), помилувалися будинком-кораблем на перетині вулиць Головної і Шолом-Алейхема, який місцеві називають «Шіфа».
У Чернівцях надзвичайно багато соборів і церков, усі вони дуже симпатичні, особливі раджу не полінуватися зайти всередину і подивитися вгору на купол Святодухівського Кафедрального Собору – головної православної святині міста (незвичного рожевого кольору, він розташований на площі Соборній). Однак нашій компанії найбільше припав до душі костьол Святійшого Серця Ісуса. Зараз він знаходиться на реконструкції, тому помилуватися ми змогли лише його зовнішньою архітектурою. Виконаний у готичному стилі, костьол просто рветься ввись і пронизує небо своїм гострим куполом – неймовірно красиво!
Є в Чернівцях і дерев’яна церква Святого Миколая – на вигляд проста селянська хатина із уквітчаною садибою навколо. Також слід згадати про Вірменську церкву, де, за легендою, яку розповів Макс, повісився священик, через що вона втратила свою чистоту як святиня. Однак завдяки гарній акустиці тут проводяться концерти органної музики.
Моя мрія – відвідати такий концерт, це має бути щось неймовірне!
Ну і окремий абзац я урочисто присвячую Чернівецькому університету, його красі і монументальності, його чарівній архітектурі і нашим неймовірним відчуттям з цього приводу. Якщо випадково зайшлому до Червоного корпусу КНУ ім. Т. Шевченка на мить може здатися, що він опинився у Версальській резиденції французьких королів, то потрапивши всередину корпусів ЧНУ ім. Ю. Федьковича, ні на мить не сумніваєшся – ти в Храмі Науки. І нехай кажуть, що взимку в його товстезних стінах, які погано піддаються обігріву, можна закоцюбнути від холоду. То дарма, краса, як і наука, потребує жертв. І яка ж краса!
Весь архітектурний ансамбль колишньої Резиденції митрополитів, разом із внутрішнім двориком і парком позаду, із величними безголовими статуями в напівтьмі внутрішнього коридору, із акуратно підрізаними кущами і лінивими собаками на всипаній галькою центральній доріжці – це своя окрема історія, свій особливий внутрішній світ, свій чернівецький Хогвардс. Нас зачарувала Семінарська церква Трьох Святителів на території резиденції і трохи налякав зсунутий масивний хрест на її маківці.
Напевно, він колись таки завалиться. Загалом підсумовуючи враження, скажу, що місцева архітектура – ще щось зовсім нетипове для нашого наддніпрянського ока, унікальне і вабливе. Варто було б замовити екскурсію і привідкрити для себе завісу цієї таємниці хоч на півока, однак, на жаль, наш час був обмежений. Маю надію, ми ще повернемося.
Переходячи до речей більш приземлених, скажу кілька слів про Брутальну їдальню, яку нам люб’язно порекомендував Макс. Це проста невигадлива місцина на вулиці…, де за 10 гривень можна пристойно поїсти, а за 20 – налопатися від пуза. Інтер’єр радянського штибу, однак страви надзвичайно смачні. Для подорожуючих студентів саме те, що треба.
Макс не лише поділився з нами топографічними секретами місцевих цікавинок, але й навчив нас кільком чернівецьким словам. Коли ми говоримо «печалька», то чернівчани скажуть «бідося», а замість «оу фак» викрикнуть «агій!». Так само, як нам трохи дивно чути їхню місцеву говірку, вони посміхаються із нашого полтавсько-кременчуцького акценту, особливо їх забавляє «робить, ходить, сидіть». Але головне – ми розуміємо один одного, ми думаємо в одному напрямку і нам зовсім не принципово, якою мовою говорити. Чернівці, до речі, на добру частку російськомовне місто, тут іноді зустрічаються продавчині – ну просто типові «женщіни з Донєцка».
Вечір першого дня нашої подорожі видався душевним і теплим – у Філармонії ми потрапили на концерт сліпих виконавців із різних куточків України під акомпанемент оркестру Львівського драматичного театру. Це і віртуозна музика, і щирі слова, і шалена енергетика, якою нас зарядив насамкінець скрипаль зі Львова, фіналіст шоу-таланту Олександр Божик! Найбільше пощастило нашій Катюші, вона не лише слухала, але й грала на скрипці! Талант розкрився несподівано для неї самої.
Наповнені емоціями, ми рушили до затишної «Канапи» скуштувати місцевої традиційної страви. Бануш – це кукурудзяна каша, посипана сиром і шкварками або смаженими грибами.
У Молдові її знають як мамалигу і також залюбки смакують. До речі, за вечерею ми роззнайомилися із зведеною сестрою Яночки Віталіною – приємною і цікавою дівчиною з українсько-молдавським корінням. Вона показала нам красу вечірніх Чернівців. Кажуть, це найкраще освітлене місто на всій Західній Україні. Майже порожні вулиці, тихі площі, осяяні ліхтарями, зоряне небо (у Києві не побачиш зірок, хіба що десь за межею міста) наповнило нас таким душевним спокоєм, за яким більшість людей ідуть до психотерапевта або на шопінг. Облиште, їдьте подорожувати – ось найкращі ліки!
Зайве казати, що тієї ночі ми спали як малята.
День другий.
Прокинулися ми рано і одразу відчули підставу – на термометрі був -1 градус за Цельсієм. Найменше нам хотілося кудись іти, однак плани були грандіозні, нічого не поробиш. Ми збиралися поїхати на Хотинську фортецю, однак не так сталося, як гадалося. Автобуса не виявилося, а чекати наступного кілька годин і втрачати дорогоцінний час ми не могли. Тож пошарившись трохи в місцевому торговому центрі, ми поїхали в Музей образотворчого мистецтва.
Особисто я, навчена спецкурсами одного викладача-поціновувача, не могла дивитися на картини впівока, тому на оглядини лише двох залів в мене пішло хвилин 40. Як наслідок, подивитися всю виставку забракло часу, про що я дуже шкодую. Не вважаю себе палким прихильником живопису, але те, що мені вдалося побачити, дійсно вразило. Це буковинська краса, історія, релігія, народ, міжетнічні переплетення мотивів, це культура, точніше її шматочок, маленьке скельце, через яке проглядає весь місцевий світ. Це книга для неписьменного чужинця, який потрапив на перетин світів і культур. Коли доведеться завітати до Чернівців наступного разу, я неодмінно піду туди ще раз, бо це того варте.
У Чернівцях багато собак і майже немає котів. Особисто я зустріла тільки трьох ( одного розумаку - в Ботанічному саду, де заборонено гуляти із собаками). Чернівці – це своєрідних антипод Стамбула, виходить.
Нам довелося зустріти нещасного домашнього пса, який загубився. Він бігав у пошуках господаря і мало не кидався під автомобілі. Люди, будьте людьми!!! Відповідайте за тих, кого приручили! Не губіть і не лишайте їх напризволяще. І не лінуйтеся писати свій телефон на нашийнику домашнього улюбленця, можливо, колись це його врятує.
Насамкінець ми пішли до центральної вулиці Чернівців – Кобилянської.
Вона дуже львівська, на мій погляд, так і чекаєш, що за кілька метрів вийдеш на Площу Ринок. На вулиці Кобилянської розташована Віденська кав’ярня, подейкують, там готують найкращу в місті каву. Якщо у вас буде досить коштів (бо заклад не з дешевих), обов’язково зайдіть і переконайтеся самі. Ми ж обрали перед тим іншу місцину – Кав’ярню на розі. Затишна, оригінально прикрашена і надзвичайно мила, у ній ми скуштували крутецькі вафлі і смузі (полунично-томатний, ви уявляєте цей смак?).
Кава і Чернівці – це, до речі, давня історія. Ще в 1786 році почалося спорудження будинку «Три корони», у якому відкрили кімнату кави. Далі пішло-поїхало, і через певний час Чернівці стали містом кав’ярень і книгарень, вулиці якого, за легендою, підмітали трояндами. Коли гуляєш Чернівцями, дихаєш їхнім повітрям – віриш і не в таке Історія і легенда в цьому місті оживають і переплітаються так тісно, що тяжко відрізнити одне від іншого. Та й чи варто?
5.05.2014. - 6.05.2014.
Комментариев нет:
Отправить комментарий